Фото без опису

Сьогодні громада провела в останню путь відданого сина України, молодшого сержанта Дмитра Голубінського

Знову небо над Крижопільською громадою затягнуло важкими хмарами нестерпного болю, а земля здригнулася від туги. Кажуть, що Всевишній забирає до себе найсвітліших — тих, чия любов до рідного краю була сильнішою за страх і навіть за саму смерть. Сьогодні ще одна горда і незламна душа здійнялася у височінь, залишивши по собі лише тиху молитву та вічну пам’ять у серцях тих, хто знав, любив і чекав. Ми провели в останню путь нашого земляка, відданого сина України, молодшого сержанта Дмитра Олександровича Голубінського.

Його життєвий шлях був чесним і світлим. Біля домовини Героя зібралася вся громада, щоб вклонитися його подвигу. Слово тримала староста Заболотненського старостинського округу Валентина Штоюнда, яка крізь сльози згадувала життєвий шлях Дмитра. Вона розповіла, що він народився 1994 року в Молдові, але ще зовсім дитиною разом із батьками переїхав до села Заболотне, яке стало для нього справжнім домом. Тут він закінчив школу, згодом навчався у коледжі в Ладижині, а потім вступив до Вінницького національного аграрного університету. Його життя було сповнене планів та надій: у 2015 році Дмитро одружився, у молодої сім’ї народилася донечка Еліна, яку він безмежно любив і заради якої мріяв про мирне майбутнє. Він мав би виховувати дитину, ростити сади й будувати мирну Україну, але 24 лютого 2022 року все змінилося назавжди. З перших годин повномасштабного вторгнення Дмитро, не вагаючись, став на захист Батьківщини.

Молодший сержант Голубінський служив начальником радіолокаційної станції взводу перехоплювачів безпілотників у військовій частині А 4972. Він був символом вірності, мужності та сили. Проте 19 березня 2026 року війна обірвала його життя поблизу села Визирка на Одещині — мінно-вибухові травми виявилися несумісними з життям.

Під час траурного мітингу Крижопільський селищний голова Володимир Василишин зі скрухою в голосі звернувся до присутніх, зазначивши, що Дмитро повернувся «На Щиті» додому зовсім не так, як чекали його рідні. Він наголосив, що воїн віддав найдорожче — власне життя — за мирне небо над нашою громадою та спокій у кожній домівці.

Найважча мить настала на сільському кладовищі, коли під звуки Державного Гімну та прощальні залпи салюту майор Дмитро Тирса передав матері Героя, Інні Федорівні, Державний Прапор України та стяг бойової частини. Передаючи святині, він сказав, що Дмитро Олександрович був гідним своєї присяги та до самого кінця, ціною власного життя, залишився відданим українському народові.

Сьогодні разом із родиною плаче все Заболотне. Шлях Дмитра завершився на цій землі, але він продовжується у вічності, там, де немає болю, а є лише світло. Його подвиг навіки закарбовано в історії нашої незламної держави. Вічна пам’ять і слава українському воїну, який захищав кожного з нас. Герої не вмирають, вони навічно залишаються в строю.