День гідності та свободи — це день, коли ми згадуємо тих, хто стояв на Майдані.

Сьогодні ми говоримо про те, ким ми стали як народ — від Майдану 2004 року до Революції Гідності 2013–2014 років і до нашої нинішньої боротьби проти російської агресії.

Українці виходили на Майдани тоді, коли ставало тісно в брехні й несправедливості.
Вони виходили без гарантій перемоги, але з внутрішньою певністю: жити без свободи — означає не жити.
Сьогодні, у 2025 році, наші воїни, медики, волонтери, рятувальники, освітяни, усі ми — продовжуємо цю війну за право бути собою у своїй країні.

День гідності та свободи — це день, коли ми згадуємо тих, хто стояв на Майдані.
І день, коли ми низько схиляємо голови перед Небесною сотнею та всіма Захисниками й Захисницями України, які віддали життя у війні, що триває й досі.

Від Майдану до лінії фронту — шлях, який Україна проходить крізь біль, втрати й неймовірну мужність.
У цій боротьбі нас уже не сотні — нас мільйони. Але є ті, кого сьогодні немає поруч фізично, хоча вони назавжди з нами — в нашій пам’яті й нашій державі.

Революція Гідності не закінчилася в лютому 2014 року.
Вона просто змінила форму. Барикади з’явилися не на вулицях столиці, а вздовж усієї лінії фронту.
Сьогодні наші воїни кожну хвилину платять за те, щоб слово «свобода» залишалося реальністю, а не спогадом.

Ми часто чуємо фразу «Україна — це ми».
Спробуймо сьогодні відчути її не як гасло, а як особисту відповідальність кожного.

Селищний голова – Володимир Василишен.