Чекали з полону 2 роки і 3 місяці. І дочекалися!
У результаті обміну, про який домовилися на переговорах у Туреччині, повернувся з російського полону наш земляк, житель Крижопільської селищної територіальної громади В’ячеслав Анатолійович ПРУСЬКИЙ. Сьогодні він разом із іншими звільненими з полону Захисниками з Вінниччини перебувають на лікуванні у військовому шпиталі.
Оскільки лікарі передбачають тривалий процес реабілітації, поспілкуватися віч-на-віч із мужнім та незламним Воїном, з усього видно, вдасться нескоро. А тому максимум інформації отримуємо від сестри В’ячеслава – Оксани, яка, як кажуть, в курсі всіх подій.
Оксана Анатоліївна розповідає, що брат став на захист України із самого початку війни. Ніс службу у територіальній обороні, воював на Миколаївському, Херсонському, Донецькому напрямках. У полон потрапив під населеним пунктом Первомайське, що у Донецькій області, стримуючи ворога на передових позиціях та отримавши поранення в шию і ногу. Разом з В’ячеславом у руках ворога опинився і ще один боєць їхнього кулеметного взводу 59-ої бригади – уродженець селища Піщанка.
Полон для В’ячеслава, як переповідає братову розповідь Оксана, розпочався із лікарні у Донецьку, де йому так-сяк полікували рани. А далі бійцю довелося пройти через усі жахи утримання полонених у колоніях Горлівки, Торецька, Алтайського краю, у яких їх допитували та навіть жорстоко били.
Дорога додому була довгою – цілих два роки і три місяці. Протягом них В’ячеслав уже був у списках на обмін, але до реальних дій дійшло лише тепер.
Їх, полонених, з росії спочатку доправили у Білорусь, а звідти – у Чернігів, де, власне, і відбувся обмін. Цей етап повернення, як згадує В’ячеслав, був дуже гнітючим, адже військових бранців доправляли в Україну із поліетиленовими пакетами на голові, замотаними скотчем – піт лився градом, бракувало повітря, доходило до знепритомлення…
Проте сьогодні вже все у минулому. Цієї неділі В’ячеслав після тижня перебування на карантині нарешті побачився з матусею та сестричкою. Плакали, раділи, обіймалися, ділилися сокровенним. В’ячеслав зізнавався рідним, що вже й не надіявся їх побачити. А вони – що жили надією на зустріч, втрачали її і знову сподівалися.
Ніна Василівна ніжно гладила синові руки, ловила кожен його погляд, кожне слово. А Оксана все розпитувала в брата, як той почувається, про що думає тут, зараз… Обоє тулилися до В’ячеслава, його серденька, обоє раділи його присутності, як малі діти. Усі разом дякували Богу і добрим людям за повернення.
Планів не будували. Просто жили щастям зустрічі. Від якої вперше за 27 місяців невідомості у всіх відлягло від душі…
