18 ТРАВНЯ – ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ДЕПОРТАЦІЇ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО НАРОДУ
Ця велика трагедія сталася в 1944 р., коли 11 травня була ухвалена постанова Державного комітету оборони СРСР № 5859. На 5-ти машинописних сторінках тексту документу детально розписувався хід спецоперації з депортації кримських татар та інших народів Криму, а весь злочинний акт тривав з 18 по 20 травня.
Відповідно до норм міжнародного права депортація як форма репресування цілого народу є злочином, бо підміняє собою судові розгляди проти конкретних осіб. Практика звинувачення сталінським режимом окремих народів на завершальному етапі Другої світової війни формально мотивувалася нібито їхнім масовим колабораціонізмом, дезертирством, участю у створених нацистськими окупантами формуваннях допоміжної поліції і самооборони. При цьому не згадувався той факт, що понад 20 тис. кримських татар воювали у складі Червоної армії.
Здійснити ретельно підготовлену спецоперацію Й.Сталін доручив НКВС – НКДБ (наркому Л. Берії та його заступнику Б. Кобулову). Для цього на Кримський півострів було перекинуто 5 тис. оперативних співробітників органів держбезпеки та більше 30 тис. військовослужбовців. Головний тактичний прийом чекістів полягав у блискавичному нічному вигнанні з домівок людей, а серед них переважали жінки, діти, люди похилого віку, та їх доставці до залізничних станцій для подальшого вивезення з території півострова. Всього влада підготувала 70 залізничних ешелонів з 50-ма вагонами в кожному, які не були пристосовані для перевезення людей. Жахлива тиснява (170-190 осіб у вагоні), відсутність елементарних санітарних умов, медичної допомоги, води і їжі спричинили масову смертність депортованих кримських татар.
Скільки ж людей постраждали від так званої «детатаризації» Криму? У звіті, який ліг на стіл Й. Сталіну, була названа цифра 183 155 осіб. Але впродовж 1945–1946 рр. ще більше 9 тис. вчорашніх фронтовиків-кримських татар або не отримали дозволу повернутися в Крим, або були відправлені в місця депортації їхніх сімей. Тому офіційна цифра зросла до 194 111 осіб. Самі ж кримські татари й окремі дослідники, які володіли демографічними показниками, називають 423 100 вигнаних з історичної батьківщини жертв етнічної зачистки, яка набула ознак геноциду через загибель 46 % людей під час перевезення та в перші роки перебування на чужині.
Географія депортації кримськотатарського народу також була визначена в постанові ДКО від 11 травня 1944 р.. Найбільше спецпоселенців відправили до Узбекистану, решту – в Казахстан, Таджикистан, російські області Південного Уралу, Марійську АРСР. Як виявилося, до прийому тисяч переселенців на місцях не були готові. Про перебування в Узбекистані згадували: «Влітку страшна спека, епідемія тифу та малярії, укуси змій та скорпіонів, взимку – холод і голод». А на півострові радянська влада, не гаючи часу, стирала національно-культурну ідентичність Криму. Вже у липні 1944 р. на півострів було переселено до 51 тис. людей, переважно росіян і українців, які зайняли опустілі житла татар. Так намагалися вирішити проблему робочих рук для 17 тис. кримських колгоспів і радгоспів. 30 червня 1945 р. влада скасувала автономію Кримської АРСР і приєднала Крим до Росії. З топонімічної мапи Криму зникали традиційні історичні й географічні татарські назви, ліквідовувалися мечеті, татарські школи, бібліотеки, хати-читальні.
Формальна заборона повертатися на рідну землю для кримських татар діяла до 1974 р., але фактично, попри зусилля правозахисників-дисидентів, до 1989 р.. 14 листопада цього ж року Верховна Рада СРСР ухвалила «Декларацію» про визнання незаконними та злочинними репресії проти депортованих народів. Лідер кримських татар Мустафа Джемілєв та інші правозахисники вели наполегливу боротьбу за повернення свого народу на історичну батьківщину, що тривалий час супроводжувалося нерозумінням і протидією місцевої влади. У 1991 р. кримські татари підтримали державний суверенітет України. А 12 листопада 2015 р. Верховна Рада України ухвалила Акт про визнання депортації кримських татар геноцидом.
Боротьба кримськотатарського народу за право жити на історичній батьківщині продовжується й сьогодні в умовах російської окупації Криму.
